КЗ КОР «Київська обласна бібліотека для дітей» продовжує представляти матеріали, в рамках, започаткованого бібліотекою, інформаційно - просвітницького проєкту «Кримська світлиця», що проводиться з метою соціальної адаптації громадян України, які залишили тимчасово окуповану територію України - Автономну Республіку Крим (АРК), та пропонує до уваги  інформаційний матеріал про «Кримський цикл» віршів класика української літератури Павла Тичини.

Кримські вірші Павла Тичини – маловідома сторінка творчої спадщини видатного поета. Вперше Павло Тичина приїхав до Криму, в один із санаторіїв Алушти, 1925 року. Тоді ж зацікавився літературою кримських татар. У листі до своєї майбутньої дружини Лідії Папарук писав: «Був у татарському клубі, в книгарні накупив татарських книг, хоч погано ще розумію, але читаю». По суті, Тичина був одним з перших відкривачів для українського читача кримськотатарської літератури.

Із досліджень життя і творчості митця відомо, що він кілька разів побував у Криму і був зачарований ним. Крим вразив його красою, наповнив душу «сонячною радістю», обдарувавши тремтінням творчих осяянь. Письменник побував у багатьох кримських містах. Відпочивав, лікувався в кримських здравницях, знайомився з пам’ятками культури й історії. «Як чудесно в Криму… Від’їжджати не хочеться» – написав Тичина в одному з  листів.

В Алупці поетом написані найцікавіші кримські поезії, і саме тут, він і відкрив для себе неповторну чарівність Криму. Кілька віршів автор об’єднав спільною назвою «З кримського циклу» (уперше з присвятою М. Рильському опубліковані в журналі «Життя й революція»,1926р.).

На думку дослідників творчості П.Тичини, його кримським поезіям властива особлива чуттєвість і відвертість, це прощальний акорд його безсумнівної «чистої» поезії.

Високо оцінив алупкинський доробок поета Василь Стус, який у праці «Феномен доби(сходження на голгофу слави)» написав: «Кримський цикл» – останнє віконечко полишеного храму Тичининої поезії, останній шпиль його генію. Його малюнки – геніально прості, як у П. Пікассо, зроблені, здається, однією лінією, не відриваючи руки од паперу».

 Павло Тичина

  АЙ-ПЕТРІ

Давно вже вечір. Риси –

мов вирізьблена рить.

Вгорі огонь горить,

і мовчки гробнуть кипариси.

Цвірчіння стопрозоре,

а вітру аніяк.

І тільки море, море,

безтрепетний маяк.

І тільки повно слуху.

І ряснозорна бризь

одглибинилась скрізь

без руху…

Яке бажання стріч!

Мов Дафніс той і Хлоя,

при місяці там стоя,

шепочуться всю ніч.

А ген аж в сині нетрі

в зазубреннях колон

піднісся як закон

некоронований Ай-Петрі.

1926, Алупка